"Моя бабуся колись вскочила у гречку зі Стефаником"
Дід львів’янина Степана Грицюка, 28 років, дуже добре знав письменника-новеліста Василя Стефаника, який народився і жив у селі Русові на Снятинщині Івано-Франківської області. Степан розповідає, що дід Семен зі Стефаником познайомилися у районній читальні «Просвіта». Довкола неї тоді гуртувалася місцева інтелігенція. На той час ця організація була чимось на зразок закритого клубу. Потенційно всі охочі могли туди потрапити, але йшли одиниці.
«Дід говорив, що читальню відвідували лишень ті, хто в житті окрім висадки картоплі чи розведення худоби цікавився книгами, культурою чи мистецтвом. Таких було мало, десятки на район, – розповідає Степан. – Якщо Стефаник майстерно володів словом, то мій дід кохався у візії – майстерно оформлював афіші, на цупкому ватмані малював декорації до вистав, які проводились у рідному селі Драгасимові».
СтепанГрицюк працює журналістом-телевізійником. Трохи більше року тому вийшла його прозова книга «Карпатський звіринець Паміра К», де він описує пригоди сербського режисера Еміра Кустуріци в Карпатах.
Мешкає Степан Грицюк в одній із новобудов Львова. Біля під’їзду будинку – з десяток «іномарок багатіїв», як говорить Степан. «Мої сусіди, певно, якісь впливові люди, – простягає руку на вікно третього поверху. – Ви тільки не подумайте, шо я один із них, – стверджує львів’янин. – Квартиру допомогли придбати батьки дружини: продали стару хату в Чернівцях. Двокімнатка тут коштує близько 70 штук доларів». Брюнет середнього зросту, середньої повноти запрошує до своєї квартири.
У 1900 році Василь Стефаник першим в українській літературі написав новелу про українських заробітчан у Канаді «Камінний хрест». Степан розповідає, батько його діда Кузьма Грицюк був таким заробітчанином.
– Маю здогадки, в образі головного героя новели Стефана Дідуха насправді був мій прадід. Кузьма Грицюк в Канаді прокладав залізницю. Він був фізично дуже сильною людиною: молотом забивав костилі у шпали за 2-3 удари. За це його дуже цінували канадці. Василь Стефаник теж його добре знав, часто гостював у діда. Дід говорив, новеліст завжди вітав його з днем народження.
96-річна бабуся Степана Василина Грицюк про свого покійного чоловіка згадує без захвату, розповідає львів’янин.
– Нині вона мешкає у Драгасимові на Снятинщині. Про діда каже, що він ніколи нічого не хотів робити по господарству. Витягнути його, наприклад, на город садити чи копати картоплю було вкрай важкою справою. Дід тільки у «Просвіті» своїй сидів і разом з сільським драмгуртком готував виступи в клубі, вистави. А ще він ходив «наліво» до однієї селянки. Бабусі доводилось терпіти те.
– А ви дружині не зраджуєте?
– Ні, на відміну від діда я «наліво» не ходжу, – Степан здивувався несподіваному різкому питанню. – За такі речі совість загризе. Я дружину свою люблю, не можу собі дозволити так низько опускатися.
– А «хильнути» полюбляєте?
– Люблю випити у колі хорошої компанії. Свої вірші, написані у студентські часи, зазвичай писав напідпитку. Так багато хто робив із моїх однокурсників у гуртожитку. З дуру, часом, витворяли перформенси – палили в гуртожитку паркет, гризли дверці від шафи. Я, написавши сонет, серед ночі виліз на дах поштового кіоску на львівській площі Ринок. Голосно читав свої поезії. Приїхали менти, почали на мене гарчати. Кричали, щоб я злізав з даху, – самі залізти побоялись. Я взяв листок, на якому був написаний мій вірш і почав його їсти. Міліціонери подумали, що я ненормальний і пішли собі геть.
На мить розмова переривається. Степан іде на кухню, щось шукає у шафі. Звідти дістає дволітрову PET-пляшку з етикеткою «Бонаква». «То є наш драгасимівський самогон, – говорить. – Мама із села передала. Спробуйте, він хороший», – наливає у дві стограмові склянки. Випиває залпом.
– Люди подейкують, що Василь Стефаник багато пив. Чув, що він брав із собою олівець, аркуш паперу, буханку хліба та бутлю самогону, і вилазив на горище своєї хати. Міг просидіти там кілька днів. Пив і писав свої «чорні новели».
В очі кидається Степанова фотографія на столі. Вона — вже більш, ніж п’ятирічної давності: Степан – першокурсник журфаку Львівського національного університету імені Франка. На фото – наш герой із вставним верхнім золотим зубом.
– Колись я вставив собі цей зуб, щоби бути схожим на героїв фільмів Еміра Кустуріци: всіх таких золотозубих, немитих. Але коли пішов працювати на телеканал «НТА», керівництво мені зробило зауваження: «Ну як же ти такий виходитимеш в ефір?». Я не хотів знімати той зуб, він надавав мені оригінальності. Через нього мав навіть конфлікти з шефом на роботі: той наказав, аби я вставив собі нормальний білий зуб. Я довго упирався, навіть думав звільнятись із роботи через це. Все ж, пізніше зняв його.
Степан сідає за комп’ютер, у плейлист програвача «закидає» пісні Горана Бреговіча. Звучить веселе балканське етно. «Під таку музику мені найлегше писати, – говорить. – Свій «Карпатський звіринець» писав, слухаючи цю музику. Розслабляє». Степан дістає із шафи свій творчий «первісток» – книгу «Карпатський звіринець Паміра К».
– У романі є дяк Гріша, Мішко Вишньовський, старий Гунда – це всі реальні люди, які проживають в моєму рідному Драгасимові. Я всім їм подарував по примірнику книжки. Кажуть, їм приємно, що про них згадав у романі. Найбільш радий з того, певно, місцевий бармен Андрій, який теж постав у романі в якості героя. Усім показує книгу, хвалиться. Я от закінчую роботу над новим романом. То буде роман жахів про гуцульського патолога-анатома. Щоби повністю відобразити містичну атмосферу книги, хочу, щоб на презентацію роману мене принесли у труні, – посміхається.
Трохи сп’янілий Степан Грицюк відкриває свою книжку і ставить автограф. Пише і говорить.
– Я завжди жартую, що моя бабка, будучи молодою, вскочила у гречку зі Стефаником, і мені передався письменницький талант новеліста. Принаймні, мені хотілося б у те вірити… – сміючись, говорить Степан.
«Дід говорив, що читальню відвідували лишень ті, хто в житті окрім висадки картоплі чи розведення худоби цікавився книгами, культурою чи мистецтвом. Таких було мало, десятки на район, – розповідає Степан. – Якщо Стефаник майстерно володів словом, то мій дід кохався у візії – майстерно оформлював афіші, на цупкому ватмані малював декорації до вистав, які проводились у рідному селі Драгасимові».
СтепанГрицюк працює журналістом-телевізійником. Трохи більше року тому вийшла його прозова книга «Карпатський звіринець Паміра К», де він описує пригоди сербського режисера Еміра Кустуріци в Карпатах.
Мешкає Степан Грицюк в одній із новобудов Львова. Біля під’їзду будинку – з десяток «іномарок багатіїв», як говорить Степан. «Мої сусіди, певно, якісь впливові люди, – простягає руку на вікно третього поверху. – Ви тільки не подумайте, шо я один із них, – стверджує львів’янин. – Квартиру допомогли придбати батьки дружини: продали стару хату в Чернівцях. Двокімнатка тут коштує близько 70 штук доларів». Брюнет середнього зросту, середньої повноти запрошує до своєї квартири.
У 1900 році Василь Стефаник першим в українській літературі написав новелу про українських заробітчан у Канаді «Камінний хрест». Степан розповідає, батько його діда Кузьма Грицюк був таким заробітчанином.
– Маю здогадки, в образі головного героя новели Стефана Дідуха насправді був мій прадід. Кузьма Грицюк в Канаді прокладав залізницю. Він був фізично дуже сильною людиною: молотом забивав костилі у шпали за 2-3 удари. За це його дуже цінували канадці. Василь Стефаник теж його добре знав, часто гостював у діда. Дід говорив, новеліст завжди вітав його з днем народження.
96-річна бабуся Степана Василина Грицюк про свого покійного чоловіка згадує без захвату, розповідає львів’янин.
– Нині вона мешкає у Драгасимові на Снятинщині. Про діда каже, що він ніколи нічого не хотів робити по господарству. Витягнути його, наприклад, на город садити чи копати картоплю було вкрай важкою справою. Дід тільки у «Просвіті» своїй сидів і разом з сільським драмгуртком готував виступи в клубі, вистави. А ще він ходив «наліво» до однієї селянки. Бабусі доводилось терпіти те.
– А ви дружині не зраджуєте?
– Ні, на відміну від діда я «наліво» не ходжу, – Степан здивувався несподіваному різкому питанню. – За такі речі совість загризе. Я дружину свою люблю, не можу собі дозволити так низько опускатися.
– А «хильнути» полюбляєте?
– Люблю випити у колі хорошої компанії. Свої вірші, написані у студентські часи, зазвичай писав напідпитку. Так багато хто робив із моїх однокурсників у гуртожитку. З дуру, часом, витворяли перформенси – палили в гуртожитку паркет, гризли дверці від шафи. Я, написавши сонет, серед ночі виліз на дах поштового кіоску на львівській площі Ринок. Голосно читав свої поезії. Приїхали менти, почали на мене гарчати. Кричали, щоб я злізав з даху, – самі залізти побоялись. Я взяв листок, на якому був написаний мій вірш і почав його їсти. Міліціонери подумали, що я ненормальний і пішли собі геть.
На мить розмова переривається. Степан іде на кухню, щось шукає у шафі. Звідти дістає дволітрову PET-пляшку з етикеткою «Бонаква». «То є наш драгасимівський самогон, – говорить. – Мама із села передала. Спробуйте, він хороший», – наливає у дві стограмові склянки. Випиває залпом.
– Люди подейкують, що Василь Стефаник багато пив. Чув, що він брав із собою олівець, аркуш паперу, буханку хліба та бутлю самогону, і вилазив на горище своєї хати. Міг просидіти там кілька днів. Пив і писав свої «чорні новели».
В очі кидається Степанова фотографія на столі. Вона — вже більш, ніж п’ятирічної давності: Степан – першокурсник журфаку Львівського національного університету імені Франка. На фото – наш герой із вставним верхнім золотим зубом.
– Колись я вставив собі цей зуб, щоби бути схожим на героїв фільмів Еміра Кустуріци: всіх таких золотозубих, немитих. Але коли пішов працювати на телеканал «НТА», керівництво мені зробило зауваження: «Ну як же ти такий виходитимеш в ефір?». Я не хотів знімати той зуб, він надавав мені оригінальності. Через нього мав навіть конфлікти з шефом на роботі: той наказав, аби я вставив собі нормальний білий зуб. Я довго упирався, навіть думав звільнятись із роботи через це. Все ж, пізніше зняв його.
Степан сідає за комп’ютер, у плейлист програвача «закидає» пісні Горана Бреговіча. Звучить веселе балканське етно. «Під таку музику мені найлегше писати, – говорить. – Свій «Карпатський звіринець» писав, слухаючи цю музику. Розслабляє». Степан дістає із шафи свій творчий «первісток» – книгу «Карпатський звіринець Паміра К».
– У романі є дяк Гріша, Мішко Вишньовський, старий Гунда – це всі реальні люди, які проживають в моєму рідному Драгасимові. Я всім їм подарував по примірнику книжки. Кажуть, їм приємно, що про них згадав у романі. Найбільш радий з того, певно, місцевий бармен Андрій, який теж постав у романі в якості героя. Усім показує книгу, хвалиться. Я от закінчую роботу над новим романом. То буде роман жахів про гуцульського патолога-анатома. Щоби повністю відобразити містичну атмосферу книги, хочу, щоб на презентацію роману мене принесли у труні, – посміхається.
Трохи сп’янілий Степан Грицюк відкриває свою книжку і ставить автограф. Пише і говорить.
– Я завжди жартую, що моя бабка, будучи молодою, вскочила у гречку зі Стефаником, і мені передався письменницький талант новеліста. Принаймні, мені хотілося б у те вірити… – сміючись, говорить Степан.
2 коментарі